Максим Шацьких: “Не завжди все складалося з реалізацією, тому за промахи я повинен звинувачувати тільки себе самого”

Максима Шацьких вболівальники київського «Динамо» нерідко лаяли, а потім звеличували мало не до небес, радіючи його голам за «біло-синіх». Незмінним було одне – сам він ніколи не здавався, що не опускав руки. Можливо, це і допомогло нападнику стати не тільки класним бомбардиром, але і улюбленцем київської публіки …

Для Максима Шацьких другий тур поточного чемпіонату України став справді історичним. Його гол у ворота запорізького «Металурга» дозволив форварду наздогнати в суперечці кращих бомбардирів чемпіонату України за історію свого одноклубника по «Динамо» Сергія Реброва. Тепер у обох по 123 м’яча, але Ребров вже робить перші кроки на тренерському терені, а Шацьких, який виступає зараз в складі «Говерли», поки вішати бутси на цвях не збирається …

– Максим, як ти вважаєш, 123 м’ячі у чемпіонатах України – це багато чи мало?

– Мені важко сказати. Упевнений лише в одному – що їх могло бути набагато більше. Не завжди все складалося з реалізацією, тому за промахи я повинен звинувачувати тільки себе самого.

– Перед поєдинком останнього туру із запорізьким «Металургом» знав, що від кращого снайпера за історію чемпіонатів України Сергія Реброва тебе відокремлює всього один гол?

– Звичайно. Просто ще до початку першості був сповіщений про те, що відстаю на два м’ячі. Перший вдалося забити «Карпатам», ну а потім вже Запорожаном.

– Але, мабуть, історичний гол не приніс тобі особливого задоволення?

– Цілком правильно. Якщо чесно, я не зациклююсь на тому, щоб когось наздогнати в якомусь суперечці. Так, я увійшов в історію, що дуже приємно, але не більше того. Та й яка може бути радість від забитого м’яча, якщо твоя команда програла? ..

Ми допустили багато необов’язкових помилок біля своїх воріт, та й відігратися не встигли, оскільки забили гол престижу всього за кілька хвилин до фінального свистка.

– Коли юний Максим Шацьких в 1999 році переходив з калінінградської «Балтики» в київське «Динамо», про що він мріяв?

– Мрія збулася вже тоді (посміхається).

– Які цілі в той час ставив перед собою 20-річний нападник?

– Та які цілі? Виходити і забивати в кожній грі. Я взагалі спочатку не зрозумів, куди потрапив. Це було «Динамо», повторюся, команда моєї мрії! Вже потім, коли трохи обтерся, почав пишатися тим, що я гравець такої великої команди.

– За «Динамо» ти вболівав з самого дитинства?

– Звичайно. Ще за часів СРСР, коли кияни приїжджали в Ташкент, я був безмірно щасливий опинитися серед тих, хто подає м’ячі. Як зараз пам’ятаю, м’яч з моїх рук ловив Олег Лужний, а в нападі у «біло-синіх» виступали Олег Саленко та Сергій Юран.

А вдома біля телевізора я не пропускав жодного матчу за участю «Динамо» та збірної СРСР, левову частку гравців якої складали саме кияни.
– Пам’ятаєш свій перший гол у складі динамівців?

– Безумовно. Це трапилося в кваліфікації Ліги чемпіонів. Я тоді відзначився дублем у ворота вільнюського «Жальгіріса». Емоції, звичайно, переповнювали, адже на трибунах динамівського стадіону яблуку ніде було впасти.

– Хто став автором гольових передач?

– Якщо не помиляюся, то в першому взятті воріт з лівого флангу мені асистував Артем Яшкін, а в другому – Олексій Герасименко.

– Уже в своєму дебютному чемпіонаті України ти з 20-ма голами став кращим бомбардиром. На початку того сезону про такий, напевно, і думати не міг?

– Природно. Хоча з такими майстрами пасу, як Валентин Белькевич, Віталій Косовський, Артем Яшкін та Олексій Герасименко, можна було забивати і більше.

– А розслабитися, напевно, не давав головний тренер?

– Зрозуміло, за Валерія Лобановського собі такого не міг дозволити ніхто. Та й самі футболісти прекрасно розуміли, що вольності чреваті наслідками.

– Справжнім професіоналом тебе зробив Валерій Васильович?

– Фізична гарт у мене була ще з Росії. В тольяттинской “Ладі» та калінінградської «Балтики» у нас був тренер за системою фізичних навантажень. Так що, прийшовши в «Динамо», я спокійно витримував все те, що пропонував на зборах Валерій Лобановський. А ось що стосується ігрових і психологічних якостей, то, без сумніву, Валерій Васильович зробив з мене того футболіста, яким я зараз і являюсь, за що йому велике спасибі.

– Який був твій самий незабутній сезон в «Динамо»?

– У «Динамо» були як добре проведені роки, таки не дуже. Але кожен з них у мене відклався в пам’яті. Звичайно, я зараз можу сказати про якісь перемогах, але не забуваються і поразки, і те, як ми після них йшли до нових вершин.

– У складі киян в чемпіонаті ти забив 97 м’ячів, не дотягнувши до сотні зовсім трохи. Чи не прикро?

– Є трохи. Вважаю, що ще міг приносити «Динамо» користь. Виключно моя думка-зарано мене списали. Але це вже історія … Все, що не робиться – на краще. Я намагаюся шукати позитив навіть в негативі.

– Напевно, і прощання з «Динамо» виявилося не таким, як ти хотів?

– Природно. Я вже не раз говорив, що футболіст, тим більше що пограв в клубі 10 років, повинен прощатися з вболівальниками на поле, а не на трибунах, особливо враховуючи, що той поєдинок останнього туру з «Шахтарем» нічого не вирішував – «Динамо» вже було чемпіоном.

– Пам’ятаєш банери фанатів «біло-синіх»?

– Звичайно, вони в мене зберігаються вдома, хлопці подарували мені їх після матчу. Я не тримаю зла або якоїсь образи на Юрія Сьоміна, це доля слабких. Він був головним тренером, і йому було вирішувати, хто повинен знаходитися на полі. Можу тільки сказати спасибі уболівальникам, мабуть, не дарма я стільки років вірою і правдою служив «Динамо», раз удостоївся такої подяки.

– С чиїх передач ти, виступаючи за динамівців, забив найбільше голів?

– Я не вів підрахунків, але, думаю, з передач Валіка Белькевича. Він, до речі, навіть часто жартував, мовляв, ти біжи, а м’яч впаде тобі в ноги. А в одному з сезонів він сильно переживав, що я його обжену в суперечці найкращих асистентів чемпіонату. Валик не міг собі такого дозволити. В результаті він виграв цей спір і тільки тоді заспокоївся.

– Його раптова смерть стала для тебе шоком?

– У мене ніби вирвали шматочок серця. З ним я провів половину свого футбольного життя, адже ми завжди були разом, ділили одну кімнату на базі, на зборах … Прикро, що йому так і не вдалося повністю розкрити свій тренерський талант, а він у нього, впевнений, був.

– Після «Динамо» ти опинився в «Арсеналі». Там ти став більше асистувати, ніж забивати. Швидко звик до зміни амплуа?

– Навіть не відчув. Особливо легко гралося при Леоніда Кучука. Тренер знайшов мені місце ближче до середини поля, і я побачив футбол зовсім з іншого боку. Я почав більше бувати з м’ячем, загалом, перебувати в епіцентрі подій, і це приносило мені невимовне задоволення, особливо після виграшних матчів.

У той час «Арсенал» показував непоганий футбол, і якби не всім відомі події в 2012 році, пов’язані з технічною поразкою в Лізі Європи, ми могли пройти далеко. Нічим іншим, окрім як непрофесійним ставленням деяких працівників клубу до своїх обов’язків, я це назвати не можу.

– У підсумку, промучившись трохи більше року, «Арсенал» наказав довго жити?

– Це взагалі невимовні нетрі. Так було важке фінансове становище, але коли з’явився інший інвестор, старі керівники Ємуїл не дали нормально працювати. Тоді стало зрозуміло, що все закінчилося.

– Потім на твоєму шляху виник «Чорноморець», де в тебе щось не заладилося …

– Перш за все мене не влаштовувало те час, який я проводив на футбольному полі. Може, я не вписувався в схеми головного тренера одеситів. Але знову ж – у мене немає ніяких образ. За результат відповідає наставник, і перед моїм відходом ми з ним поговорили і потиснули один одному руки.

– Але, судячи з усього, в «Говерлі» ти знову став дихати на повні груди?

– Можна сказати і так. У минулому сезоні у нас був хороший колектив, та й зараз команда підбирається що треба. Просто потрібно трохи часу на притирання з новими партнерами, адже за складом «Говерла» пристойно змінилася.

– Ти – найдосвідченіший футболіст в колективі. Відчуваєш відповідальність?

– Перш за все-перед самим собою, адже коли в тебе вірять наставники і вболівальники, не можна опускатися нижче того рівня, на якому тебе звикли бачити.

– Партнерам часто пхаєш?

– Я не пхаю, а підказую. Просто на футбольному полі це важко зробити в тихій або, можна сказати, коректній формі. Я реально хочу допомогти, можливо, десь це відбувається емоційно, але це на благо «Говерли». Я не люблю програвати, тим більше командам, які не перевищують нас за класом.

– А тобі від більш молодих партнерів дістається?

– На футбольному полі потрібно розмовляти, у нас поки в основному мовчать, а від цього результат краще не стає. Іноді на прийняття рішення потрібні частки секунди, а підказати ніхто не може …

– У новому чемпіонаті ти забиваєш в кожному матчі. Далі традицію продовжиш?

– Я не Нострадамус. Однак зараз я дію на вістрі, тому й задача у мене відповідна – забивати в кожному поєдинку, але ось чи вийде отметься в найближчому турі, сказати не візьмуся. Якщо ж ви натякаєте на те, що потрібно обігнати Серьогу Реброва, то це для мене не самоціль. При виході один на один з воротарем суперника я завжди віддам пас партнеру, якщо він виявиться в кращому становищі.

– Вибач, але не можу не запитати. Ти бачиш закінчення своєї кар’єри?

– Ні. Природно, я не стаю молодше, але сам зрозумію, коли не зможу конкурувати з партнерами по команді. Поки я готовий грати 90 хвилин і більше.

– Тобто діючі конкуренти, найближчий з яких – Євген Селезньов, нехай і не думають поки званні кращого бомбардира за історію чемпіонатів України?

– Упевнений, що Євген цим собі голову не забиває. Мені, припустимо, сторонні думки заважають сконцентруватися на грі. Головне – приносити користь команді, адже у футболі перемагає не одна людина, а колектив.

Сергій ДЕМ’ЯНЧУК, газета «КОМАНДА»