Андрій Гаваші: Бив зовнішньою стороною стопи, немов Роберто Карлос. Тільки бразилець бив лівою, а я правою

Воротар, який став найкращим бомбардиром ужгородської “Верховини” у сезоні-1961.

Його гравецьку кар’єру не назвеш видатною. Значна її частина прийшлася на ужгородську “Верховину”, далеко не найсильніший клуб навіть за мірками союзної другої ліги. Втім, Андрій Гаваші зумів потрапити у київське “Динамо”, а звідти отримував запрошення у збірну СССР. То був недовгий, але яскравий сплеск, про який тисячі футболістів мріяли б усе життя. Проте сам пан Андрій ставиться до цього періоду не те щоб скептично, але з іронією. Та й взагалі вміння нинішнього гостя UA-Футболу мислити критично викликає захоплення. Він не хизується тим, чого досяг, не прикрашає спогади яскравими небилицями, а розповідає про речі так, як воно було насправді. При цьому приперчує спогади витонченим почуттям гумору.

Слухаючи Андрія Андрійовича, не скажеш, що кілька років тому він пережив інсульт й іноді йому доводиться робити над собою зусилля, щоб просто порозмовляти. Працівники Закарпатської обласної федерації дивуються енергії пана Гаваші, котрий у своїх 78 продовжує приходити на роботу і виконувати при цьому значний шмат роботи. Ось лише сам Андрій Андрійович бідкається, що вже не здатен працювати з тією продуктивністю, що колись.

У цьому інтерв’ю Андрій Гаваші розповів про футболіста, який називав себе іменем національного героя Угорщини, гравців, які не відмовлялися від “гранчака натощак” і двох пляшок дешевого пойла відразу після матчу, про те, як “здав” Лобановського Соловйову і про людину, імені якої не хотів чути Суркіс-старший. Але почали ми з “національного питання”.

– У нас на Закарпатті найчастіше визначити національність людини неможливо, – бере слово Андрій Андрійович. – Приміром, моя мама угорка, а тато завжди казав, що він русин, тобто закарпатський українець. Батько навчався у Празі, а працював у Будапешті. Відповідно в угорській столиці мешкала вся наша сім’я. Перші спогади з дитинства пов’язані з війною. Мені було п’ять років, коли Будапешт зазнав серйозних бомбардувань. Ми жили неподалік від будівлі парламенту, тому півроку з підвалу майже не вилазили. Коли бойові дії вщухли, чимало місцевих мешканців намагалися переїхати туди, де спокійніше. Але тато був патріотом нашого краю. Ми повернулися додому, до Ужгорода, котрий за часів Угорщини іменувався Унгваром. Тут у нас залишилася обставлена меблями квартира.

– Мабуть, ризикували, бо багатьох колишніх підданих Угорської імперії робили ворогами народу автоматично, як представників країни-союзниці гітлерівської Німеччини.

– У нас проблем не було. Певно, тому, що тато завжди, навіть працюючи у Міністерстві важкої промисловості в Будапешті, говорив усім, що він русин. Хоча, звісно, я більше часу проводив з мамою. Тому читати й писати навчився угорською. Українську й російську засвоїв уже в зрілішому віці, коли пішов до української школи. У класі, щоправда, українців було не так вже й багато. Між собою ми розмовляли по-мадярськи. Навіть із вчителями. Викладачі, які знали українську досконало, з’явилися лише згодом. Разом з тим, можу сказати, що рідну мову повноцінно засвоїв не так вже й давно, коли їздив на матчі чемпіонату України в статусі делегата ФФУ. Часто в одній бригаді зі мною були судді Ярослав Грисьо зі Львова і Тарас Клим з Івано-Франківська. Страшенно подобалося слухати, як вони розмовляють українською.

– У футбол на професійному рівні ви почали грати доволі рано.

– Щойно закінчив школу, як 17-річним, у 1957-му потрапив до складу ужгородського “Спартака”. Тоді то було непросто, бо на весь СССР було лише 29 майстрівських команд. Закарпатців, цінували, бо на відміну від решти великої території, війни на Закарпатті фактично не було. Відповідно діти мали змогу грати в футбол. Наша команда “Русь” до останнього виступала в чехословацькій та угорській перших ліга.

– Головною зіркою тієї команди був воротар Олекса Бокшай.

– То легенда. А дублер Олекси Василь Федак, якого ми любляче називали Ласло-бачі, фактично був моїм першим тренером. У принципі, в ті роки дитячих наставників ще не існувало. Талановитих дітей вибирали на двох знакових змаганнях: першостях шкіл і робітничої молоді. Я грав і там, і там. В обох командах були різні тренери. Ласло-бачі ставив мене у напад, а ще один колишній гравець “Русі” Василь Радик – у ворота.

Наші юнацькі команди були одними з найсильніших в Україні. В 1956-му ми зустрічалися на центральному стадіоні імені Хрущова в Києві з місцевою командою школярів у фіналі першості республіки. Найнебезпечнішим у складі суперників тоді був височенний і дуже технічний центральний нападник Валерій Лобановський. У воротах киян тоді діяв Шевченко. Наш склад теж був доволі потужним. Згадав би найперше Ференца і Степана Варґів, берегівця Іштвана Секеча хлопців, які пізніше грали на серйозному рівні в дорослому чемпіонаті СССР.

Коли ж 17-річним потрапив у “Спартак”, основним воротарем був досвідчений Рудольф Білічка, прекрасний гравець, який у перші повоєнні роки виступав за дубль московського “Динамо”. Сказати, що я був дублером Рудольфа, складно. Я носив за Білічкою м’ячі. Зі мною возилися, немов з пацаном. Але то й не дивно, адже в ті часи молодими гравцями вважали 23-25-річний. Колишніх школярів сприймали дітьми. Я був наймолодшим у команді. Лише згодом з’явився на рік “менший” від мене Сабо. Так ми з Йожефом ходили парою, мов ті сини полку, зверталися до решти футболістів на “ви”. Втім, всього за рік спільної роботи я поряд із Білічкою виріс у професійному плані неймовірно і вже у сезоні-1958 ми грали майже порівну. На жаль, Рудольфа з нами вже немає. Після завершення кар’єри він виїхав до Угорщини, де й помер.

Розумієте, то був інший футбол, інші стосунки. Люди були простішими. Може, не такими освідченими, бо обов’язковою на той час була семирічна освіта, а дехто мав по п’ять класів ще угорської школи, але людянішими. За добу до матчу ми збиралися в чомусь на кшталт тренувальної бази, спали у гуртожитку, у просторій спальні, де поміщалися ліжка усіх 15-ти футболістів. Коли за вказівкою тренера світло вимикалося, гравці не поспішали засинати. А в темноті розмовляли. Для старших хлопців ці жарти і взаємні підколки були звичними й, може, смішили не надто сильно. А я, колишній школяр, вмирав від сміху. Навіть приховував емоції, залазив під ковдру з головою.

– Кого з тих гравців виокремили б?

– Та багато кого. Скажімо, Золтана Бреня, першого закарпатського майстра спорту, котрий повиступав за сталінградське і московське “Торпедо”. Екс-динамівець Києва Дезідерій Товт натомість майстрівського звання не отримав, однак футболістом був просто видатним. Я б навіть сказав – геніальним. Пізніше він проявив себе й на тренерському містку, очолюючи в 70-ті роки нашу “Говерлу”.

– Тренером “Спартака” був колишній капітан київського “Динамо” Михайло Михалина.

– Попри заслуги й авторитет Михайло Михайлович був простим дядьком. Мене дуже любив. Мабуть, тому що поводився скромно. І порядки при Михалині були своєрідні. Гравців тренер під час розборів не називав фамільярно, петями, васями чи ванями, а звертався за іменем та по-батькові – Степан Степанович, Іван Васильович, Ладислав Олександрович…

– …Андрій Андрійович?

– Ну, я до такої честі не дожився. Вельми молодий ще був, м’ячі носив. Говорили про тих, хто постійно грав. Пізніше ж, коли повернувся на запрошення Михалини в команду, яка вже іменувалася “Верховиною”, порядки були зовсім інші.

– У 1958 році ужгородський “Спартак” мав усі шанси вийти до вищої ліги чемпіонату СССР, посів високе четверте місце.

– Ми грали добре, але реально на підвищення в класі не претендували. Почнемо з того, що в нас не було. Стадіон уже побудували, але зі сходу глядацьких місць не обладнали взагалі. На той час побудували лише одну, дерев’яну трибуну. Людей, правда, збиралося багато, але то й не дивно, адже телевізорів тоді люди ще не мали, особливих розваг не було.

У 1958 році називали не 33-х, а 44-х найкращих футболістів Союзу. До цього списку потрапило зокрема й двоє закарпатців – Турянчик та я. Для мене то був шок, адже опинився в одному ряду з Левом Яшиним, Володимиром Бєляєвим, Володимиром Маслаченком і відповідно вище за видатних Валентина Івакіна та Бориса Разинського. Але то були такі часи, коли вдавалися до крайнощів. Хтось нагорі міг подивитися на список і сказати: “Забагато москвичів. Треба їх кимось розбавити. І розширити географію могли неймовірно.

– Але зовсім за красиві очі, мабуть, теж людей не визнавали.

– Я грав за молодіжну збірну України, ми боролися з росіянами за перші місця. Власне, після одного з матчів за збірну до мене підійшов Віктор Маслов. І запропонував перейти в очолюване ним тоді московське “Торпедо”. Пізніше разом з Яшиним, Івакіним та Разинським потрапив у розширений список олімпійської збірної СССР, поїхав у 1959 році на збір у Тарасівці. Проте мушу визнати, що поступався решті конкурентів класом. Взяв тоді на стадіоні “Динамо” участь у контрольному спарингу між двома збірними. Крім мене, грали Анатолій Дергачов і Станіслав Завідонов з “Зеніта”, Віктор Понєдєльнік і Юрій Мосальов з Ростова, київські динамівці Олександр Кольцов та Віктор Каневський. Одні ворота захищав Івакін, інші – я. Для мене то була подія. Правда, “Советский спорт” у репортажі про гру не вважав за потрібне згадувати героїв другого плану. Знову ж – такі були часи. Зараз журналісти беруть інтерв’ю у кожного футболіста, якого тренери викликали навіть як глибокого резервіста. Тоді ж писали тільки про провідних гравців.

– Так чи інакше, ваше ім’я потрапило в заявку під час одного з товариських матчів першої збірної СССР.

– То було вже коли виступав за київське “Динамо”. Не знаю чому, але кількох воротарів тоді не було й тренер Георгій Глазков зробив запасним Яшина у поєдинку з Чехословаччиною мене. Однак ілюзій у мене не було. Посидів на лаві, подивився гарний футбол, позахоплювався тим, як Михеїл Месхі своїм знаменитим фінтом залишає чехів у дурнях і повернувся додому.

Єдиний свій матч зіграв не за першу, а за резервну збірну СССР, проти другої команди Румунії на московському стадіоні “Динамо”. Нас тоді разом із Турянчиком в основі виставили, а матч завершився перемогою 4:1.

– Наскільки несподіваним було для вас запрошення у київське “Динамо”?

– Мушу сказати, що коли пропозиція з Києва з’явилася, був готовий не найліпшим чином. Річ у тім, що тоді вирішив присвятити себе навчанню. Вчився добре, школу завершив майже з одними п’ятірками. Лише з української та російської мови і літератури були трійки. Гуманітарні дисципліни не давалися, тому на фізико-математичний факультет Ужгородського університету, не будь футболістом, не поступив би. Вступні іспити приймалися з шести предметів. І добре, що вболівальники, впізнавши мене, допомогли написати твір українською, а потім повиправляли помилки в російському диктанті.

Тож коли став студентом, впродовж першого семестру відвідував усі пари. Тренування “Спартака” відвідував лише коли був час. Так, тренувався майже щодня. Але так, як за рік до того, готовий не був. Однак у цей час, вибивши ключицю, випав з обойми Олег Макаров. “Динамо” в ході сезону залишилося без воротарів. Власне, згадали не лише про мене, а й про Турянчика з Сабо. За нами приїхали люди з Києва, а ми приймати їхню пропозицію не поспішали. Васько Турянчик тоді навіть статтю в “Совєцькому спорті” написав з назвою “Могу ли я играть за свою команду?” Але вибору не було. Лише згодом, приїхавши до Києва, усвідомили, чого себе могли позбавити.

Іспити за другий семестр здавав вже, навчаючись на відстані. Труднощів наче не було. Якби не одна математична дисципліна. На першому семестрі ми вивчали диференційно-інтегральне обчислення і аналітичну геометрію, предмет, який мені давався надзвичайно легко. Його здав без проблем. Відповідно не повинно б виникнути труднощів і з іншою дисципліною. Та ще й викладач математики був великим футбольним вболівальником. Конспектуючи його, підручників можна було не читати. Прекрасний спеціаліст, його потім забрали в один із київських вузів. У мені він бачив потенціал, але поряд з тим помічав, що за заняттями футболом вчитися трохи не встигаю. Тож на іспиті провалився. Було соромно, тому засів за підручники і з другої спроби отримав “задовільно”. Та й то лише тому, що у викладача був принцип: за перездачу він більше трійки не ставив нікому.

Але то були заліки, а чотири іспити – загальну фізику, математику, англійську мову та історію партії – складав у Києві. Найкумедніше було під час здачі історії. На іспит прийшов представник ЦК компартії України. Він ставив такі питання, що ставало за чоловіка соромно. З математикою поталанило – здавали не диференційне обчислення. А аналітичну геометрію. Відповів так, що присутні назвали мене вундеркіндом. Стосовно ж англійської, то підручник я зазубрив, знав звідти усі тексти. Але то ж примітивний рівень. Іспити здавали, а говорити не вміли.

Та після цієї сесії зрозумів, що надалі навчатися на фізматі смислу немає. Тому перевівся на журналістику. Мені там просто заповняли залікову книжку. Лише одна, поважного віку викладачка, сказала: “Мушу вас щось запитати”. Предмет називався “Введение в литературоведение”. Запитали мене, що таке антоніми і синоніми. “Я ж бачу, що ти знаєш!” – почувши мою відповідь, сказала викладачка.

– У “Динамо” ви пробули трохи менше року.

– Вперше зіграв за “Динамо” 1 червня 1959-го, в товариському матчі проти англійського “Тоттнем Готспур” у Києві. Тренер Олег Ошенков виставив тоді відразу трьох новачків з Закарпаття – Василя Турянчика, Йожефа Сабо й мене. Ми програли 1:2, але загалом тренер залишився задоволеним.

В основі Ошенков вперше ризикнув мене поставити під час московського матчу проти “Локомотива”. Програли ми безнадійно – 0:3. Та ще й третій м’яч був на моїй совісті. Я полюбляв виконувати ефектні стрибки. В правий бік вдавалося більш-менш правильно, а ось наліво виходило так, що нога вилітала вище ніж голова. То було дуже недобре. Особливо тоді, коли тягнеш низькі м’ячі. Ось так мені й забив Валентин Бубукін. Поки вискочив, м’яч уже пройшов піді мною.

Після тієї поразки Ошенкова відправили у відставку. Перед наступним матчем проти “Спартака”, там же, у Москві новим тренером став Соловйов. Навіть не сумнівався, що до складу не потраплю, тому нічого не запитуючи, попрямував на установку дублюючому складові. “Ти що тут робиш?” – питає В’ячеслав Дмитрович. “Я ж три у минулому матчі пропустив” – відповідаю. Але в підсумку виставив Соловйов саме мене. Відіграв проти “Спартака” дуже вдало, ми перемогли 1:0. Тоді ще за ворітьми видатний у минулому голкіпер Олексій Хомич у статусі фотокора працював. Я грав у коротких трусах, які були в моді серед угорських та югославських футболістів. У нас же воротарі зазвичай грали у ватних штанях. “Що, піжониш?” – помітивши моє вбрання, підколов перед матчем Хомич. Тато ще зберіг “Советский спорт” зі звітом Олексія Петровича про той матч. На ілюстрації теж був я. Хомич зафіксував мить, коли я випереджаю нападника москвичів, нашого, закарпатського хлопця Івана Мозера.

– Що в “Динамо” змінилося з приходом Соловйова?

– Матчі тоді проводилися по неділях, тому, залишаючись у Москві, ми розраховували, що з приходом нового тренера після поразки від “Локомотива” нас почнуть ганяти. Натомість В’ячеслав Дмитрович дав нам аж три дні вихідних. Щоб розвіялися. При цьому нас ніхто не контролював. Звичайно, гуляли Москвою. А ввечері сиділи в ресторані. Зрозуміло, що випивали. Тоді ще Віталік Голубєв за нас виступав, а він цю справу полюбляв. Феноменальний був гравець! Середнього зросту. Але головою вигравав у всіх, прекрасно бив через себе. Віталій володів різкими рухами, був непоступливим у єдиноборствах. Голубєв був дуже цікавою людиною. Власне, через зловживання спиртним Соловйов його пізніше відрахував, а в основі почав грати Турянчик.

В’ячеслав Дмитрович прийняв “Динамо” на передостанньому місці, але з ним на чолі ми видали чотирьохматчеву безпрограшну серію і при цьому у мої ворота не влетіло жодного м’яча. Після “Спартака” ми перемогли на виїзді “Крилья совєтов” і донецький “Шахтар”, а потім вдома переграли 2:0 ЦСКА. У воротах “гірників” тоді, до речі, екс-динамівець Євген Лемешко діяв. В одній команді ми не виступали, але при цьому були в дуже хороших стосунках. Ніколи не цурався звертатися до Жені за порадою. А той не відмовляв.

А Юра Войнов, безперечно, найкращий футболіст СССР того часу, якою прекрасною людиною був! Пригадую, як “Динамо” грало контрольний поєдинок зі збірною СССР. Склад збірників найсильніший – у воротах Яшин, в обороні знамените тріо Кесарєв – Масльонкін – Кузнєцов, в атаці Валентин Іванов, Месхі, Бубукін, капітан команди Ігор Нетто. І, звісно, Войнов, який грав проти своїх.

На початку другого тайму збірна вела 3:1. І в цю мить стався епізод, про який досі згадувати трохи неприємно. В принципі, мене любили звинувачувати за те, що волів не кидатися за м’ячами, які летять поруч зі стійкою. Мовляв, піжониться. Мабуть, справедливо звинувачували. І ось тоді Войнов, міцний чоловік вище середнього зросту, але з 38-м розміром взуття і “гнучким” гомілкостопом пробив метрів з 40-ка. А може й більше. Юри навіть не було видно. М’ячі ж тоді були іншими, не змінювали як зараз напряму польоту, а летіли плавніше. Проте після ударів Войнова траєкторія ставала так само непередбачуваною, немов у нинішніх м’ячів. Я ж любив грати в стилі Яшина – виходив далеко вперед, керував обороною. Вийшов і на цей раз, метрів на десять від лінії воріт. Бачив, що Войнов вдарив і був певен, що загрози воротам немає – летить собі м’яч та й летить. Спокійно повертаюся, прямую до воріт і бачу, як м’яч різко пірнає і влітає в сітку. На трибунах стадіону імені Хрущова тоді зібралося тисяч 30 глядачів. Після мого ляпу почалися вигуки: “Гаваші, з поля!” Соловйов мене й замінив. Випустив Толика Проскурякова, який виступав за дубль. Поле я залишав з ганьбою, під свист глядачів.

– Чому пішли з “Динамо” так швидко, на самому початку сезону-1960?

– В основі відіграв одне коло і після того, як відновився Макаров, змушений був задовольнятися роллю резервіста. Не змінилася ситуація й у новому чемпіонаті. Вирішив піти, хоча Соловйов відпускати мене не хотів. Найперше тому, що дружив з моїм батьком. Вони познайомилися під час лікування в Трускавці. В’ячеслав Дмитрович вмовляв мене, щоб залишився. Я дійсно був у непоганій формі. За рік у Києві додав дуже суттєво.

Соловйов приділяв мені на тренуваннях багато часу. Тренера воротарів у ті часи ще не було. Лише іноді приходив Антон Ідзковський і давав нам поради. Багато взяв і від самого Макарова. Ми ж тренувалися фактично вдвох. Олежик порадив, як ліпше падати на бік. А ще порадив все ж носити штани-ватники. Тоді ж не було таких полів як тепер. Кожне падіння оберталося здертим боком. Так чи інакше, розумів, що як би сильно не виглядав, шансів витіснити Макарова з основи мало. Об’єктивно кажучи, Олег був класнішим воротарем, ніж я.

Остаточно ж випав після матчу з ленінградським “Адміралтійцем” на виїзді. Соловйов чомусь не любив цього клубу, зневажливо називав його “командою реваншистів”. Вранці усе для мене виглядало звичним: відіграв у поєдинку дублерів, який ми програли 1:2 і гадав, що можу відпочивати. Але захворів Макаров, а іншого, крім мене, воротаря не було. Тому в післяобідню пору змушений був вийти на поле знову. Ми поступилися 1:5.

– Василь Турянчик в інтерв’ю UA-Футболу сказав, що напомилялися в тій зустрічі ви, але найперше – оборонець Віктор Лукашенко, якого після повернення з Петербургу прибрали з команди взагалі.

– Для Лукашенка той матч взагалі виявився єдиним у складі киян. А воротар, звісно, завжди винен найбільше. Але В’ячеслав Дмитрович до мене тоді претензій не мав. “Не хвилюйся, ти добре зіграв” – заспокоював Соловйов. Однак потім на В’ячеслава Дмитровича натиснув Володимир Щербицький та якісь іще партійні керівники. Мовляв, воротаря, який пропустив п’ять, ставити не варто. Цікаво, що за рахунку 1:3 я тоді відбив пенальті, який виконував Валентин Царицин. Найсмішніше, що в попередньому чемпіонаті я теж парирував удар Валентина з позначки. Але виступав він тоді за “Зеніт”. Взагалі, фото з того матчу – найцінніше для мене за весь динамівський період. Через те, що тоді проти “Зеніта” на стадіоні імені Кірова, найбільшому на той час в СССР, вперше одночасно вийшло четверо закарпатців – Сабо, Турянчик, Іван Диковець і я.

– У підсумку після “Динамо”, яке чемпіонат-1960 завершило на другому місці, ви знову скотилися до ужгородської “Верховини”. Невже воротар, якого запрошували до лав збірної, не мав жодної вартісної пропозиції?

– У тому й річ, що тримав Соловйов, все ж розраховував, що я залишуся. І, може, вартувало б потерпіти. Бо коли повернувся до Ужгорода, то відчував себе всесильним. Мав настільки добру реакцію, що говорив хлопцям, щоб били мені з 11-ти метрів. Удари з 16-ти здавалися запроситими. Звісно, за кілька місяців у складі “Верховини” той стан розгубив. Не та напруга, не та якість тренувань, не настільки висока психологічна фаза.

Але тоді у Києві у мене ілюзій не було. Не вірив, що зможу заграти знову. Навіть за порадою тата повернувся з журналістики на фізико-математичний факультет Ужгородського університету. В підсумку дива не сталося і восени 1960-го вже виступав за “Верховину”. До того певний час підтримував форму, граючи за динамівський дубль. Причому ситуація склалася так, що через брак польових гравців в окремих матчах виходив на вістрі атаки. І навіть забив один гол. Зіграв на добиванні. На сезон динамівці тоді заявили всього 30-х футболістів. Одні травмувалися, інші пропускали матчі через перебір карток.

– Колишній воротар “Карпат” Ґабор Вайда казав, що ви були непоганим нападником.

– Ґабор перебільшує. Він мене, мабуть, пам’ятає за сезоном-1961 у складі ужгородської “Верховини”. Я відіграв у полі майже ціле коло. Але не тому, що був таким обдарованим, а через те, що команда у нас тоді була надзвичайно слабка. Достатньо сказати, що я забив п’ять м’ячів і став за підсумками сезону найкращим бомбардиром ужгородців. Три голи провів в одному матчі – “Чорноморцеві”. У той час я добре відпрацював виконання штрафних ударів. Бив зовнішньою стороною стопи, немов Роберто Карлос. Тільки бразилець бив лівою, а я правою. Перший м’яч одеситам саме так і провів. Вистрелив метрів з 35-40-ка. Воротар навіть не сподівався, що звідти можна пробити. На тренуванні відпрацював навіть розбіг. Відходив на 12 кроків. Публіка з того сміялася, але коли м’яч влетів у ворота, була в захваті. До речі, не так давно, коли приїздив у статусі делегата на матч запорізького “Металурга” і “Чорноморця”, начальник одеської команди той хет-трик мені згадав.

– Вас влаштовувала роль гравця периферійної, друголігової за нинішніми мірками команди?

– В ті роки чемпіонат в усіх лігах стартував наприкінці квітня, коли на вулиці було справді тепло. До того команди тренувалися в Сочі, Ґаґрах, у Грузії, Криму чи на Закарпатті. 1964-й винятком не був. Традиційно у нас готувалося понад десяток команд різного рівня. Зрозуміло, що з’їздилися на Закарпаття й селекціонери провідних клубів. Одним з них тоді був, завершивши гравецьку кар’єру, Макаров. Власне, підшукував Олег саме воротаря. Вітя Банников, здається, переніс операцію з видалення апендикса, а рівноцінної заміни не було. Був радий такій можливості і не вимагав ні умов, ні доплат.

Повернутися після чотирирічної паузи у вищу лігу було б казкою. Але навчання в Університеті за спеціальністю фізика-ядерника завершувалося і мав обирати між складанням державних іспитів чи написанням дипломної роботи. Залишалося зробити певні розрахунки і через місяць-півтора ставав абсолютно вільним. До того впродовж чотирьох років поєднував науку з футболом – їхав на велосипеді на пари, а звідти на тренування. Однак у Києві на мене чекати не стали – з Москви запросили Євгена Рудакова і воротарське питання було зняте.

Найгірше, що не потрапивши в “Динамо”, змарнував іншу цікаву пропозицію. Ернест Юст, який пам’ятав мене ще по тих часах, коли починав кар’єру, кликав у львівські “Карпати”. Відмовився, бо казав, що мене запрошують у “Динамо”. Якби знав, чим усе завершиться, звісно, не сказав би Юстові нічого. До речі, Ернест Ервінович шукав заміну нашому землякові Юрієві Суслі, кар’єра якого тоді добігала кінця. З Юрком ми перетиналися пізніше, коли впродовж 25-ти років працював на різних посадах на виробництві, десять років був інженером-конструктором, ще шість – головним інженером харчової промисловості. Отримував від цієї роботи величезне задоволення, футбол тоді відійшов на другий план – трохи бігав спершу в чемпіонаті області, а потім з ветеранами.

Так ось, родом Сусла з Перечина, звідти, звідки й моя дружина, акушер-гінеколог за професією. Коли Перечин отримав статус міста, жінці першою присвоїли звання його почесної громадянки. Я ж у Перечині на громадських засадах очолював любительську команду. Коли мером міста став мій колишній підопічний Іван Погоріляк, почесного громадянина збиралися дати й мені. Саме перед урочинами додому, у свій власний будинок приїхав Сусла. Тож Погоріляк вирішив зробити почесними громадянами мене і Юрія одночасно. Повинен сказати, що у нас із Суслою гарні людські взаємини. Так само як і з Ґабором Вайдою, з братом якого навчався на одному курсі. Бачимося ми нечасто, але зустрічі ці дуже приємні. Ґабор був дуже талановитим воротарем. Великий гріх, що його відпустили з Ужгорода. Він міг би принести чимало користі закарпатському футболу. Зрештою, то був непростий час. У “Верховині” часто змінювалися тренери. Коли пішов на пенсію Михалина, постійної фігури на тренерській посаді не було.

– Так Михайло Михайлович після того ще встиг попрацювати у Чернівцях.

– На жаль, він зловживав спиртним і через те завершив тренерську діяльність раніше, ніж міг би. Спершу змушений був піти з Ужгорода, а потім і з Чернівців. У нашому обкомі Михайла Михайловича дуже любили, але вимушені були звільнити, бо чоловік такі скандальні речі виробляв, що терпіти вже було неможливо. Хоча людиною Михалина був прекрасною. По своїй суті, звісно, грубоватий, жарти теж зазвичай були доволі вульгарними, але до мене за весь час не сказав жодного поганого слова. Михайло Михайлович бачив, що я викладаюся сповна, тому зробив мене в один час капітаном команди.

https://www.ua-football.com/ua/ukrainian/high/1511446314-andriy-gavashi-biv-zovnishnoyu-storonoyu-stopi-nemov-roberto-karlos-tilki-brazilec-biv-livoyu-a-ya-pravoyu.htmlІван Вербицький


, , , , , , , , , , , , , ,