Закарпатський кікбоксер Вадим Бабенко: Повертатися зі змагань із золотом уже стало звичкою

Син екс-голкіпера футбольного клубу «Закарпаття» і «Говерли», нині першокурсник юридичного факультету УжНУ, робить і успішну кар’єру кікбоксера. 
Вадим Бабенко цього року вступив на перший курс юридичного факультету УжНУ опановувати міжнародне право. Родом хлопець із Луганщини, але батько вже понад 10 років на Закарпатті – тож вибір місця дальшого мешкання й навчання, зрозуміло, впав на Ужгород. Син екс-голкіпера футбольного клубу «Закарпаття», а згодом і «Говерли», теж спортсмен, проте слідами батька не пішов. Замість футболу обрав єдиноборство, що є поєднанням боксу та карате, і вже має неабиякі успіхи. Так, днями юний Бабенко повернувся переможцем із першості України.

Вадиме, розкажи, будь ласка, коли ти почав займатися кікбоксингом?

– Роки 3–3,5 тому, коли переїхав на Закарпаття, почав відвідувати секцію з цього виду спорту. Мене помітили й покликали в спортивний клуб «Іппон», де тренуюся й тепер.

І хто був ініціатором того, щоб відвідувати цю секцію: сам чи батьки?

– Ну, в Луганську я займався боксом. Приїхавши сюди, відразу також відновив тренування з цього виду єдиноборств. Але місцева школа боксу не дуже сподобалася. Тож тато запропонував спробувати сили в кікбоксингу і віддав мене до свого знайомого тренера.

Пам’ятаєш свою першу нагороду на змаганнях?

– З боксу це, мабуть, був 2010-й рік – на чемпіонат області я посів 2-е місце. Спочатку було дуже важко, а тоді втягнувся, з’явилися успіхи. З кікбоксингу на аналогічних змаганнях уже тут, в Ужгороді, став переможцем.

Були випадки серйозних травм?

– Та ніби ні. Траплялося, на тренуваннях десь міг потягнути м’язи. Були, звичайно, синці, в тому числі й на обличчі. Без цього не обходиться, особливо під час спарингів. Але від серйозних ушкоджень Бог милував.

Без поразок у спорті не буває. Яка виявилася найбільш болісною для тебе?

–  2 роки тому на Кубку світу в Сегеді у фінальному бою мені протистояв суперник із Чехії. Я поступився і посів лише другу сходинку на п’єдесталі. Це поки що найприкріша невдача у моїй кікбоксерській кар’єрі.

А що скажеш про недавній чемпіонат України?

– Та все чудово. У мене були відразу два фінальні бої у різних видах – лайт-контакті та кік-лайті у ваговій категорії до 74 кг. Переміг. Загалом чемпіонат видався для мене дуже вдалим і напрочуд легким.

Чи маєш традиційних суперників на турнірах?

– Є декілька, з якими часто бачуся на різноманітних змаганнях, тож добре знайомі. У моїй ваговій категорії суперників дуже багато, велика кількість хлопців зі збірної України. Але щоб часто перетинався з ними в ринзі, – ні, таких немає.

Що відчував після двох здобутих золотих нагород?

– Чесно? Нічого особливого (усміхається. – Авт.). Якось уже так виходить, що абсолютна більшість змагань для мене, Богу дякувати, завершується добре – майже постійно повертаюся із золотими нагородами.

Які ще досягнення маєш, окрім перемог на обласних першостях і чемпіонатах України?

– Цього року я ще переміг на Кубку світу в Будапешті, торік став чемпіоном Кубка Європи, що відбувався у Польщі. Декілька разів був на престижних ґала-вечорах – там готуєшся заздалегідь до конкретного суперника, і вже працюєш у ринзі, як під час шоу. Звісно, всього цього не було би без моїх тренерів Анатолія Перцева та Олега Мартиненка.

Кікбоксинг – це хобі чи справа життя?

– Думаю, уже, мабуть, справа життя. Після кількаденної паузи без тренувань з’являються думки піти побити грушу. А щодо мого майбутнього фаху і відповідно обраного факультету, то визначитися допоміг тато. Кікбоксинг і юридична сфера – речі кардинально різні, але намагаюся їх поєднувати без втрат для кожної.

Відомий боксер Віталій Кличко до кар’єри професіонала у боксі був успішним кікбоксером. А ти не думав знову повернутися до боксу?

– Та ні, таких думок не виникало. У боксі я вже був. Та й зізнаюся, що працювати і руками, і ногами мені більше до вподоби.

Розмовляв Юрій Піясюк,

фото Вадима Бабенка

Медіацентр УжНУ


, , , , , , , , ,